В шпагаті над безоднею

Президент Зеленський ще з осені 21-го, в противагу Пентагону і розвідслужбам Заходу, стверджує про неготовність Росії розпочати широкомасштабну війну з Україною. Не опираючись на надійні й логічні факти та події. Відсторонюючись від зосередження в зонах швидкого вторгнення професійних підрозділів ЗС РФ високої бойової мобільності, чисельністю не менше 130 тисяч (прем’єр Шмигаль), й надмірно великої кількості наступальної важкої зброї та техніки на чотирьох полігонах по лінії українського кордону. Замисел – швидко десантувати сюди підготовлений контингент і подвоїти наступальне угруповання. Якщо до цього додати майже 70-ти тисячну армію ОРДЛО (2 корпуси) і накопичення біля українського кордону російсько-білоруських військ під видом бойових навчань, (до 30 тисяч), то оптимізм неприйнятний. Небезпечний. Він вже штучно творить непередбачуваний внутрішній конфлікт між «миротворцями» великими залишками «радянських людей» симпатиками «Руського міра» разом із обивателями та із пасіонаріями-патріотами, громадянами, політичною нацією, яка викувалась на Майданах. Їх радикалізація в руках і діях президента.  

А тут ще рішення США та їх союзників почати евакуювати із України та інших країн Східної Європи частину посольств і своїх громадян. У зв’язку із можливістю «неминучого вторгнення».

   Тому, стратегічна розмова двох президентів 27 січня була приречена на конфлікт, як би його не заперечував міністр Кулеба. По-перше, погано спрацювало МЗС і Міноборони, які не випрацювали чітких контурів, критеріїв оцінки загрози, мінімальної-максимальної готовності Росії розпочати  війну з Україною, маючи досить чіткі оцінки США. По-друге, Байден, після двох нокдаунів (в Женеві і онлайн-саміті) від Путіна швидко відновився і зайняв надзвичайно жорстку, наступальну позицію проти Росії. Будучи абсолютно впевненим, що Зеленський, як союзник, також підніме ставки: вторгнення Росії в Україну може бути неминуче вже в лютому, «коли замерзла земля сприятиме просуванню важкої техніки». Президент України несподівано, непрогнозовано і жорстко заперечив, бо все «неоднозначно» і «впевненості, що напад насправді відбудеться, немає». Турбує, що зрозумілих причин для такого емоційного опору не спостерігається із доступної інформації.  

   Як і в ситуації з телефонною розмовою між Зеленським і Трампом в липні 2019 року, яка призвела до першого імпічменту останнього і публікації стенограми цієї розмови, у справі «Вагнерівців» (операція «Авеню»), відбувся брутальний, швидкий витік конфронтаційної інформації. З акцентом на «не дуже добру розмову» двох президентів. При чому, високопоставленим джерелом із Банкової. Про це заявив канал CNN, підірвавши справжню інформаційну бомбу.

   Наступного дня Зеленський вперто продовжив дистанціюватись від лінії президента Байдена в оцінці загрози війни з Росією. Він закликав «світових лідерів та засоби масової інформації» не нагнітати паніки щодо війни з Москвою, бо «це шкодить економіці України» (інвестори вивели 12.5 млрд $ США). Захід розгубився, не розуміючи цілей Володимира Зеленського.

   США, проте, не відступили. Байден, 29 січня, заявив про готовність перекинути 8.5 тисяч морпіхів у Східну Європу, «до країн НАТО», давши одночасно команду привести в стан підвищеної мобілізаційної готовності сили спецоперацій. До нього приєднались Велика Британія і Франція. Прем’єр Джонсон наказує збройним силам підготуватися до розгортання в Європі, а Париж готовий перекинути свої елітні підрозділи до Румунії «через зростання загрози воєнних дій Росії». Водночас посольство США повторно звертається із вимогою до громадян США покинути Україну і Білорусь (Держдеп). Через постійне нарощування ескалації війни на східних кордонах. А тут ще, здавалося би, нейтральний швейцарський ТВ-канал SRF детально показує масштабне стягування російських наступальних військ до українських кордонів, до сказу нервуючи яструбів Путіна. 

   Москва змушена дещо відступити. Аби отримати дипломатичну паузу і переговори з Китаєм двох лідерів. Китай – торгова імперія, головними партнерами якої є США і ЄС. Війна з Україною може спричинити серйозну кризу для нього. Тому на віртуальному економічному саміті в Давосі Сі Цзіньпін дав зрозуміти, що він проти війни. Для підготовки чергового гібридного наступу на Захід, бо на ультиматуми Путіна США і НАТО, як і очікувалось, вона отримала зворотню реакцію. Їх консолідацію і високу готовність до силового протистояння. Разом із неминучими, паралізуючими економіку Росії, надзвичайними «санкціями із пекла». Їх довго «запрягали». Тепер у будь-яку мить, якщо Путін допустить помилку, їх почнуть вводити, обмежуючи Кремль протидіяти. Blumberg пише, що Конгрес США домовляється ввести санкції «проти путінських олігархів» незалежно від того, як буде розвиватись ситуація на кордоні з Україною, буде вторгнення чи ні. Торі Нуланд обережно говорить, що Держдеп передчасно не буде викладати варіанти решти санкцій на стіл, щоби їх реципієнти жили в страху. 

   Путін переносить маневри своїх ВМФ від берегів Ірландії, відкликає аж тисячу військових і підрозділи радіохімбіовійськ із маневрів в Івановській області на «місця дислокації». Залишаючи там, правда, «Іскандери-М», Су-35С, Су-35СМ та бомбери Су-34. Медвєдєв, в неприхованій паніці, заявляє, що для Росії «неможливо розміщувати» воєнну інфраструктуру на Кубі та Венесуелі, натякнувши, що це зона інтересів США. Хоча перед тим заступник Лаврова Рябков не виключив такого сценарію. Як і язик Путіна Пєсков. 

   Лавров на зустрічі із Блінкіним, в чисельних інтерв’ю останніх днів намагається заспокоїти роздраконений Захід, що «Росія ніколи не загрожувала українському народові» (анексія Криму і окупація Донбасу не рахується) і не збирається нападати на Україну, «але й наступати брутально на наші інтереси, ігнорувати наші інтереси ми не дозволимо». Іржавий танк не стріляє, але продовжує їхати. За ним, 30 січня, із бункера виходить Микола Патрушев: «Росія не хоче війни і не загрожує Україні», але у «всьому винні США», які стверджують, що загроза є і вони готові битися, надаючи зброю, до останнього українця…   переслідуючи свої корисливі інтереси». (За ТАСС і РИА Новости). Останнє – це нова нота. Виглядає в підтримку логіки президента Зеленського: Росія не готова до війни, а США вимагають від України максимальної бойової готовності, що шкодить економіці. Попри це, за «Левада-Центр» 77% росіян переконані, що існує висока можливість війни з Україною. Тільки 15% із них виключають таку вірогідність. При цьому, 50% з них вважають ініціатором загострення ситуації на Сході України США і НАТО, 16% - саму Україну, а тільки 3% - ОРДЛО і суто Росію. Тобто, війна «буде справедливою». 

   Вочевидь, це не на жарт образило і обурило Білий дім, про що відверто пише CNN із посиланням на джерела у Вашингтоні і Києві, на Polstico із Puck i NatSec Daily. Вони констатують не тільки зростання персональної напруженості між Байденом і Зеленським, а й розчарування незрозумілою і нелогічною поведінкою президента Зеленського, який «то дратує, то обурює, то поводиться цілком контрпродуктивно: Люди із найближчого кола Байдена запитують: «… чому ви починаєте сварку із США?... Чому ви зливаєте і спотворюєте інформацію, коли США – один із ваших єдиних справжніх друзів? І навіщо ви просите більше зброї, якщо ви кажете, що загроза не змінилася?». Washington Post і New York Post прямо пишуть: «Зеленський дорікає Заходу» панікою після дзвінка Байдена через побоювання перед вторгненням Росії «критикує Захід як він врегульовує російську кризу». 

   Насправді, США – єдиний і надійний бенефіціар української державності, збереження ідентичності українського народу і гарант його права на свободу розвитку. Всі інші - або союзники, або вороги. В болоті байдужих, «торгових націй» і реципієнтів Росії. Україна вже проходила цей згубний шлях після фактичної анексії Криму Росією на квітневих 2014 року переговорах США-ЄС і Україна з Москвою в Женеві. Реально це й була спроба США змусити Росію почати переговори з виконання гарантій Будапештської угоди. Як агресора, воюючу сторону проти суверенної України. Путін надзвичайно злякався розвитку цього сценарію. Через, найшвидше,  Олланда і Меркель в Нормандії, на заходах по 70-річчю висадки союзників, він, в лічені хвилини, переконав Порошенка вийти із Женевських переговорів. Той легко і непродумано погодився. Путін коротко поінформував Обаму про зміну конфігурації перемовин і вирішення питання на двосторонньому рівні: Росія-Україна. Мінськими угодами американців безпрецедентно вивели із переговірної стратегії по десуверенізації України. Разом із Кримом, Росією-агресором і фактичним внутрішнім громадянським протистоянням. США, очікувано, відмовились від ефективної та дієвої підтримки Києва. Росія визнала Порошенка законно обраним президентом, направивши на його інавгурацію відкликаного раніше посла Зурабова. Врешті, Мінськ став величезним, непід’ємним каменем на українській нозі, який можуть зняти тільки США і їхні союзники. І лише в цей час, коли загострення між ними і Росією досягло свого піку, а Кремль сам вимагає від США і НАТО «юридично значимих гарантій» своєї безпеки. 

   Американці не повірили, в невипадковість. Спробували уточнити. Може це емоційна ескапада,  пов’язана зі страхом, особистими переживаннями Зеленського під незвичним і важким тиском відповідальності в умовах, коли воєнна криза стає домінуючою. За місію президента вберегти Україну від смертельної війни. Reuters, від імені високопосадовців Байдена, написала в цей же час про незвичне накопичення запасів крові поблизу українського кордону. Разом із великими складами медичних матеріалів і формуванням польових шпиталів та перекиданням туди чисельних медичних батальйонів. Відомий генерал Бен Ходжес назвав це остаточним доказом неминучості російського вторгнення. Підтвердили таку інфу американська і британська розвідки. 29 січня її спростувала і вщент розбила колишній кримінолог, а сьогодні спец по інформаційних протидіях, Ганна Маляр, заступник в Мінобороні: «… це не відповідає дійсності і є елементом інформаційно-психологічної війни. (?) Мета – поширити паніку і страх в нашому суспільстві». До неї приєднався партійний клакер Арахамія, який прямо звинуватив США і Захід у «нагнітанні, залякуванні людей і спробах сіяти паніку». Москва тихо аплодує. Ну, хоча би тому, що не вона одна веде «інформаційно-психологічну війну» проти України і сіє «паніку та залякування». 

    Чому Володимир Зеленський використовує різні приводи для охолодження відносин із США і Заходом в цілому? 

    Перше. Дійсно, наближення війни (реально й інформаційно) шкодить українській економіці, хоча ВВП у 2021 році вперше перевищив «довоєнний» (2013 р.) рівень. Без АРК і половини Донбасу! Держборг знизився майже на 10%, товарний експорт перевищив показники до 2013 року, кредитування зросло майже на 25%, а приток іноземних інвестицій взагалі став рекордним – 6.5 млрд $. І союзники, виводячи із Росії свої активи, масштабно допомагаючи Україні, втрачають значні ресурси, відволікаючи їх від внутрішніх реформ. Особливо великі збитки вони можуть понести від запровадження надзвичайних фінансово-економічних санкцій проти Росії. Але задля підтримки України, і особисто Володимира Зеленського, вони готові на власні великі втрати. Вже сьогодні. Тому, посилання на економічні збитки в цьому випадку контрпродуктивні і невиправдані. На кону – існування держави українців і право на власний вибір. Для зменшення економічних втрат потрібні продумані та ефективні реформи. Як в Ізраїлі. 

   Друге. Президент Зеленський особисто не готовий до війни, до воєнної кризи, до жорсткого силового протистояння з ядерною державою і могутнім Путіним. Психологічно, інтелектуально, ментально і лідерськи. Він обрався главою держави на піарі і злості більшості виборців на «баригу-олігарха» Порошенка. Вони голосували не стільки за Голобородька-Зеленського, як проти Петра Олексійовича, який всім допік приватизацією влади і держави. Зеленський, як і Путін, створив свою команду на особистій довірі і власних історіях. Але не із професіоналів, а друзів, їх друзів, їх близьких. Із типовими поглядами, здібностями, без особливих ідеологічних і технократичних ідей. Це команда піару. Тому, Володимир Зеленський змушений записувати «відосики», поволі втрачаючи ідеологічне лідерство, яке в глибоко політизованій країні стало основою консолідації та єдності виборців й довіри до глави держави. В нього так і не з’явилась «команда війни», державників, просунутих технократів, корпус патріотів і потужних радників у системі геополітики та нацбезпеки. Зеленський – президент миру. Це майже ідеальний спосіб уникнути критики за небажання готуватись до війни і бути готовим воювати, ризикувати, брати на себе відповідальність. В сукупності, завдяки цьому, він отримав два розгінних кризових треки, які поволі сходяться як бінарні сполуки: наростаючий розрив між владою і суспільством, що все більше рухаються паралельними курсами, і небезпечним розколом українців під впливом внутрішньої та зовнішньої пропаганди – «миролюбці проти войовничих». Президент підтримує перших, Путін виховує і множить других. Парадокс в тому, що ніхто із них не довіряє в достатній мірі Володимиру Зеленському, рейтинг якого поволі стискується, а антирейтинг зростає. У президента все менше і менше шансів, таким чином, говорити від імені всіх виборців. Це перетворюється в проблему його демократичної легітимності.

   Третє. Росія може ненадовго вдатись до якогось маневру відступу від неминучості війни з Україною. Продовжуючи невизначено підтримувати накопичення наступальних військ, воєнне напруження на кордонах з Україною і Заходом. Врешті, попробувати сплачувати, навіть нанести локальний ракетний (Калібрами, Іскандерами) удар у відповідь на реалізовану ексклюзивну провокацію ФСБ (Глайвіце, Майніла). З метою захисту російського цивільного населення і, навіть, Європи розтиражованою провокацією ФСБ у стилі «розіп’ятого хлопчика». Та й Патрушев прямо заявляв, що: «Скорректировать условия использования ядерного оружия при отражении агрессии с применением обычных средств поражения не только в крупномасштабной но и в региональной и даже в локальной войне». Пєсков неодноразово переконував, що Україна готує наступ на Донбасі. Що буде, коли Росія нанесе локальний тактичний ядерний удар по «базам зберігання натівської зброї? Санкції чи нові переговори? Тому що Владімір Путін вже визначився: «Мы в рай, а они просто сдохнут».

   Радники, які готовили президента до розмови із Байденом, не врахували, що війна Росії з Україною тільки набирає щодня оберти. На внутрішньому фронті. Активно розхитуючи загальногромадянську ситуацію, створюючи в суспільстві довгі ланцюжки конфліктів, невпевненості, недовіри до всіх. Особливо до влади і персонально Зеленського. ТВ, соцмережі, месенджери, друковані видання тощо, щоденно атакують мізки українців: мир для всіх, США і союзники нагнітають паніку і страх, росіяни брати з білорусами, а Мінські угоди – єдині для виходу із громадянської війни на Донбасі через конституційне закріплення автономії ОРДЛО. Суспільство поволі звикає до цього, починає сумніватися, все більше критикує не Путіна, а Зеленського і його «Слуг».

   Володимир Олександрович знову вирішив повернутись до «нормандських» переговорів. Не дивлячись на втрату Меркель, яка єдина могла прямо розмовляти із «другом Владимиром» і якось ненадовго стримувати його агресію. Чудово розуміючи, що Росія бачить реалізацію Мінських угод виключно в протилежному Україні тексті: використати особливий статус автономії ОРДЛО для знищення суб’єктності України, її десуверенізації, врешті, капітуляції. Лавров прямо заявив, що «… я считаю, мы не должны опускать с крючка господина Зеленського и всю его команду, которая извивается, как может…  перевернуть Минские договоренности…». 31 січня Секретар Радбезу Данілов визнав Мінські угоди як найбільш небезпечний демотиватор української державності: «Виконання Мінських угод…  призведе до руйнування країни» (!!!). Очевидно, так думає і Володимир Зеленський почергово хитаючись між державниками, яких вкрай мало, і друзями «Руського міру», яких забагато. Іноді вони більш переконливі. Відкриваючи сесію ВРУ 1 лютого, президент заявив, що: «… із розблокуванням «Нормандського формату» з’явилася надія (?) на деескалацію напруги (?) та мирне врегулювання для України». Так, потрібно зв’язувати Москву дипломатією переговорів в «Нормандському форматі» як агресора й учасника війни, нав’язуючи свій текст Мінських угод, стримуючи, на якийсь час, воєнну ескалацію, цілком логічно. Проте, 26 січня в Парижі «нормандські» радники тільки констатували безнадійну кризу переговірного процесу: Україна має говорити виключно з ОРДЛО та із зобов’язанням спочатку провести там вибори, або прийняти відповідні закони, узгодивши їх із терористичним ОРДЛО, а тільки тоді можливі переговори на більш високому рівні. Виглядає це як простенька, але виграшна, спецоперація Москви. Єдиною умовою зустрічі радників в Парижі було відкликання Урядом України проекту закону «Про основи державної політики перехідного періоду». Проти нього послідовно виступав Путін, не приховуючи неврозу і роздратування. За визнання в ньому Росії країною-агресором, окупантом, на яку покладається, вся відповідальність за окупацію Криму і Донбасу. Кремль добився, чого хотів. Закон ліг під товсте сукно Банкової, хоча він був набагато, незмірно сильнішим аргументом проти Росії, аніж будь-які «Нормандські тусовки» радників.

   Злив конфіденційної інформації про телефонну розмову між Байденом і Зеленським «українським високопосадовцем», що переслідувало створення конфлікту, кризи, недовіру в стосунках з основним союзником і другом України, не може бути випадковістю. З одного боку, це результат глибокої непрофесійності, зневаги до президента і маніпуляції його довірою когось із найближчих його помічників, які були присутні при розмові або мали доступ до її прослуховування. З іншого – це вкрай вигідно Росії, що вона вже широко використовує в інформаційному і дипломатичному протистоянні. Тобто, її агенти, напевно,  досить глибоко проникли у владні кабінети і вміло підривають довіру до Зеленського, намагаючись розвалити Західну антиросійську, антипутінську коаліції, яку безпрецедентно зібрали США з Україною. Одночасно запустити кризу президентства Володимира Зеленського з дочасними виборами лояльного (відданого) Москві кандидата. 

   Як це не дивно, для України і, персонально, Зеленського зараз склалася найкраща за всі часи незалежності геополітична ситуація. Росія на чолі з Владіміром Путіним визнані Заходом найбільш небезпечним, загрозливим і непередбачуваним джерелом штучної глобальної кризи, яка балансує на межі третьої (ядерної) світової війни. Ясної та дієвої дипломатії вийти із цієї «вовчої ями», крім повної капітуляції Заходу, не існує. В основі цього лежить власне рішення Владіміра Путіна при будь-яких обставинах обратися президентом Росії у 2024 році. З легітимним визнанням його Заходом і прийняттям його правил гри. Це єдина і головна мета його особистого ультиматуму США і НАТО (бо Європа під тиском Німеччини може й промовчить). Загроза широкомасштабної війни з Україною, континентальної по своєму характеру, і має, врешті, сформувати таку повістку для Путіна. І тоді він відступить. Але трофеєм будуть Україна, Грузія і Молдова. Тому, завдання США і НАТО та їх союзників полягає в наступному:

1.    Сформувати глобальну коаліцію по визнанню Росії і персонально Владіміра Путіна найбільшою, основною загрозою для світової безпеки і мирного існування людства через використання неконтрольованої загрози воєнної сили, основаної на найбільшому арсеналі ядерної зброї, для домінування, стратегічного розширення, перезаснування світового порядку і легітимізації воєнно-політичної диктатури.  

2.    Унеможливити антидемократичне і протирічне міжнародному праву захоплення влади в Росії В.В.Путіним з використанням сили, маніпуляцій і конституційного перевороту. 

3.    Ослабити масштабними і надзвичайними санкціями  економічний потенціал Росії, роль олігархату в управлінні державою і контролю над громадянським суспільством, стимулюючи демократичні, ліберальні процеси, що вже почало стримувати нездорові амбіції Кремля. Так, Пєсков у відповідь на заяву глави МЗС Великої Британії Ліз Трасс про готовність прийняти терміново закон проти «російських олігархів, близьких до Кремля» сказав, що «англосаксы вредят нам, европейцам» (За Радіо Свобода). 

4.    Забезпечити народам і їх державам на теренах колишнього СРСР право на вільний і суверенний вибір та розвиток.

  Президенту Зеленському вкрай важливо, для виживання українського народу і його держави сьогодні, як ніколи, бути абсолютно відданим союзу із президентом Байденом і США, не петляючи дипломатичними провулками і не піддаючись спокусі вмиротворення Кремля поступкою, врешті, національних інтересів. Навіть тоді, коли хочеться все кинути і зняти фільм в дусі Тарантіно.