Перезаснування Української держави на фоні кризи двополярності США і Китаю

Після Другої світової війни ковід-пандемія знову показала крихкість людської цивілізації, вкотре поставила ребром питання  про її існування і виживання. Здавалося б, усі глобальні еліти мали би зосередитися на пошуках ефективних інструментів від смертельного вірусу, статус, походження якого так може і не стати очевидним. Бо якщо це чергова помста природи, то всі наші знання про неї треба переглянути. Проте, навіть ентузіаст-любитель легко це заперечить. Люди сотні тисяч років співіснують із арміями вірусів, пристосовуючись до їх рекомбінацій, пришвидшуючи власну еволюцію. Людина живе все довше, здоровішою, розширюючи із неймовірною швидкістю межі свого пізнання. Тому не варто відкидати висновок незалежних вірусологів, молекулярних біологів та інших вчених про штучне створення Ковіду-19 і його незаплановану втечу із Уханської лабораторії. Кожна його мутація, звідси, може бути в рази більш небезпечною, аніж попередня, оскільки він створювався за принципом вражаючого, бойового біологічного продукту. Найшвидше з благородною метою – знайти вакцину проти ковідних вірусів, які двічі до нього ледве не стали пандемічними – SARS і Mers. Щось пішло не так.

Роз'єднаний світ

Ковідний виклик не об’єднав світ. Не мобілізував його. Як єдиний глобальний організм в пошуках нової стратегії існування. Навіть Захід, міцність та єдність якого була торпедована Дональдом Трампом, разом із Владіміром Путіним,  тривало продовжував нарощувати внутрішні конфлікти і протиріччя: Brexit, Північний потік-2, криза НАТО і дуалізм, двоєвропейське лідерство: Брюсселя і Німеччини. З одного боку це об’єктивний процес історичного розвитку, який, час-від-часу, супроводжується глибокими кризами і розколами. В минулі, доядерні, часи вони розв’язувалися у світових або масштабних регіональних війнах. Остання – Балканська, призвела до перспективи створення потужного і єдиного політико-географічного ландшафту Європейського Союзу. Його сильне гравітаційне поле, здавалося, мало би поглинути Україну, Молдову та Білорусь, які мають тривалі євроминуле.  З іншого боку криза Західної цивілізації зробила неможливим її одноособове домінування. Свій розгін почав економічно розігрітий Китай, який намагається вмонтувати свою неймовірну комуніст-капіталістичну фабрику в глобальну політику і зламати хребет вестернізації. Цим скористалася й Росія, яка ефективно використовує два важеля для підриву загальної стабільності і руйнації міжнародного порядку: ядерну зброю та енергоресурси. Саме вона і розпочала нелінійну гібридну війну із Західним Альянсом, шантажуючи його цим диявольським арсеналом і змушуючи відступити і відступали. Як не дивно, мета і логіка в Москви з Пекіном, якщо і повністю не тотожні, то не протирічить: розколоти економічну і воєнну могутність Заходу, дискредитувати ціннісну базу існування і перетворити його із одного великого системного утворення в різноголосі,  політично-нестабільні системи з конфліктними громадянськими середовищами.  США, як головна демократія – лідер, цьому яскравий приклад. Для впливу на цей процес Китай пропонує мегапроект нового Шовкового шляху із необмеженими інвестиціями в Західні еліти, а Росія – поряд із корупційними енергоресурсами, постійно, безперервно залякує Західного обивателя використанням біозброї («Новічок») безпосередньо на територіях країн НАТО, вчинення там прямих диверсійних актів, поєднаних з демаршами атомних субмарин, прольотом стратегічних ядерних бомбардувальників в зонах безпеки Заходу і взяттям під контроль Арктики та веденням гарячої війни в центрі Європи – Україні. Кремль уміло також використав пандемію і власні вакцини як один із показових інструментів гібридного впливу на світ, дезінформуючи і дискредитуючи зусилля країн Заходу знайти ефективні та спільні рішення в зупиненні пандемії. 

Війна цінностей й принципів із корупційними кейсами, страхом і силою. Протистояння медійної плюралістичної демократії із політичними диктатурами.

Існуючі інститути глобальної організації співпраці та взаємодії країн світу після Другої світової війни, перш за все ООН, її Рада безпеки та Генасамблея, ОБСЄ в умовах наростаючого воєнно-економічного протистояння протилежних політичних систем, перетворюються у формально бюрократичні організації із статистичними функціями які мало здатні до лідерства в глобальній політиці. Потрібно нове перезавантаження, яке, без якогось надзвичайного потрясіння, відбутися не може. Пандемія ним не стала. Не оцінюють його таким і в сенсі входження світу в нову холодну війну та нарощування ядерних та інших нових видів озброєнь. І не тільки традиційними ядерними державами. Людство освоює новий життєвий кіберпростір. Інші, нетрадиційні, види озброєнь для використання в ньому по своїх наслідках можуть бути вже прирівняні до ядерних вибухів. 

Криза двополярності

Світ на порозі нової глобальної кризи двополярності. Між США та Китаєм. Цим і хоче скористатись Москва включаючи в економічне протистояння між Вашингтоном і Пекіном ядерну кнопку. 

Джо Байден – це розуміє. Від нього чекають швидких рішень і негайних результатів. Він змушений шукати довготривалу стратегію виживання в нових умовах розколотої попередником Америки. І збереження Заходу як одного ціннісного організму. Можливо, здається, що президент США відступає, показує слабкість і не здатен чинити опір очевидним викликам.

Одночасно, це може бути великим маневром, схожим на розворот авіаносця. Америка покидає Афганістан та Ірак. В першому, войовничі фанатики радикального ісламістського сунітського Талібану,  готуються до створення ісламського Емірату Афганістану-Заріфу, який вже існував до 2001 року. Попри страх Москви і спроби всіляко догодити переговірним групам талібів, вони, неминуче, будуть рухатись в Центральну Азію, відрізаючи від Росії Узбекистан, Таджикистан і Туркменістан. Якщо взяти до уваги, що в самій РФ проживає до 20 млн мусульман, в основному сунітів, то відмова США охороняти кордони Росії від радикальних ісламських рухів не виглядає як слабкість Байдена. А шаховим ходом в стилі Генрі Кіссинджера. В цьому напрямку може діяти і логіка Білого дому відносно Іраку, де, на відміну від заснованої Усама бен Ладаном в Афганістані недостатньо розгромленої Аль-Каїди, залишки фанатичних лідерів ІДІЛ ( Ісламська держава Іраку та Леванту) з їх салафітським джихадизмом при повній підтримці Ірану може призвести до глибокої та тривалої воєнної ескалації на кордонах Росії. Якщо прийняти до уваги, що пуштунів-талібів буде підтримувати всіма ресурсами і ядерний Пакистан. Найімовірніше виглядає відстороненість і воєнно-політичний  нейтралітет до розвитку подібних подій Китаю та Індії, які ясно розуміють ризики перекидання кризи на їх внутрішні території.

Україна на маргінесі обамівської політики

Поки що Україна випала із шорт-листа Джо Байдена. Не виключено, що він, як відданий спадкоємець Барака Обами і відданий член його команди вирішив повернути Київ у відповідальність Євросоюзу. Німеччині. Розглядаючи за своїм вчорашнім босом Росію, як регіональну державу. Якщо це так, то подібна спроба може йому дорого коштувати. Україна, як і Росія, є вразливою бінарною сполукою для формування політики протиборства між республіканцями і демократами. В Конгресі саме він, як вже було з Трампом,  може визначити долю Джо Байдена. Вже цієї осені. Тому, візит президента Зеленського до Вашингтону може стати відновленням стратегічного прямого діалогу між Києвом і Вашингтоном. Із підписанням оборонного меморандуму і чітким позиціонуванням президента США щодо агресії Росії проти України та її відповідальності за окупацію території європейської держави. Або це втягне, неминуче, президента Зеленського у внутрішньополітичну американську дискусію і сформує чергову кризу для української влади. Байден розраховує на тихий і швидкий візит нашого президента з формальними і абстрактними, недовисловленими і недоуточненими розмитими формулюваннями: «Ми любимо Україну і підтримуємо її суверенітет».  

Не випадково Камала Харріс, віце-президент США, навіть не планувала відвідати Київ на 30 річницю незалежності і виступити на «Кримській платформі» із гарантіями суверенітету від імені США. Річ у тім, що у президента Зеленського має з’явитися відчуття більшої небезпеки, аніж тої, якою вміло маніпулюють московські військово-політичні політтехнологи: Крим – суверенна територія Росії і Київська-Кримська платформа є атака на її державний суверенітет, а конфлікт на Донбасі може легко бути вирішений «формулою Штайнмаєра» на основі Мінських угод, яку вже рекламує віце-прем’єр Рєзніков. Головною проблемою, якщо ми зрячі, є збереження, відновлення і перезаснування Української держави. Її зміцнення і розвиток. Після статті Владіміра Путіна «Про історичну єдність росіян та українців». Як досить прямого і вульгарного маніфесту відмови ядерної Росії в гарантіях українцям їх суверенної державності, здатності володіти власною державою та незалежним вибором розвитку.

Виклик для України
 
Владімір Путін, шантажуючи США та Європу, використовує нову холодну війну як воєнно-політичний інструмент управління їх страхом. На відміну від лідерів минулої холодної війни, які пережили особисто її драму і генетично розуміли наслідки нової воєнної ескалації, Владімір Путін у своєму внутрішньому коді не несе ніяких переживань з цього приводу. Як офіцер КГБ він готовий був жертвувати собою во ім’я Совєцького Союзу. І допустити будь-які жертви. Тому він страждає не тільки від розпаду СРСР, але й від падіння Берлінської стіни. У них з Ангелою Меркель може виявитись набагато більше спільного, аніж роз’єднуючого, навіть не дивлячись на спробу залякати її в далекому 2007 році своїм лабрадором Коні.
 
Путін не визнає кордонів України. Право українців на свою державу й  ідентичність, історичну окремість та суверенну можливість відновити свій європейський курс. Чи можливо це змінити кволими мирними театральними ініціативами, неконвенційними, гібридними переговорами під управлінням канцлера Ангели Меркель і президента Емануеля Макрона, які постійно знаходяться під впливом Кремля і приймають будь-які рішення, оглядаючись на посмішку Владіміра Владіміровича Путіна?