Степан Гавриш
доктор юридических наук, 1-й зам.секретаря СНБОУ 2008-2011, народный депутат Украины 1998-2007
Конспірологи не спали цілу ніч – президент Макрон заночував у Москві. Після майже шестигодинної зустрічі із «трясуном» світу. А раптом вночі Путін міг вдарити по Україні? Не дивлячись на обіцянку поговорити телефоном з командуючим Європою наступні шість місяців і лідером реінкарнованого «Нормандського формату». Еммануель Макрон не знає, що Владімір Путін не тільки супермайстер «юдо», але і єдиний у світі лідер великої країни, який здійснює стратегію і тактику в зовнішній та внутрішній політиці як класичні й не зовсім воєнні спецоперації. Всі його дипломати – лише молодші офіцери при генштабі, якими він одноособово керує. І хоча Financial Times із цього ж генштабу повідомила гречкосіїв світу, що Володимир та Еммануель домовились про «деескалацію ситуації навколо України» через обіцянку виведення «паном Путіним до 30 тис. воєнних після навчань не висувати ніяких нових ініціатив і вести (якийсь) структурований діалог по колективній безпеці» із пресухи двох різновагових лідерів і прямих запитань журналістів цього навіть в зашифрованому виді взагалі не існує. Що МЗС РФ і підтверджує.
Аналізуючи прес-конференцію. Владімір Путін ні на один мікрон не відступить від ультиматуму Заходу. Компромісу бути не може. Тільки – капітуляція. Повна і без умов. Навіть у підготовці Мюнхена, який запустив Другу Світову війну, Адольф Алоїзович був більш дипломатичний до Едуарда Даладьє і Невілла Чемберлена: перше – НАТО немає права на подальше розширення, друге – відмова від розміщення ним систем озброєнь на «російських кордонах», третє – виведення «воєнного потенціалу та інфраструктури блоку в Європі» на рівень 97-го (юридично 14 країн НАТО перестають бути такими). Це лише початок. Путін не сперечається з правом держав вступати в любі воєнні союзи та обирати способи своєї безпеки, але, по суті, вимагає скасувати обов’язок «принимать всех, кто этого пожелает, - это… очевидные вещи». А політика відкритих дверей, про що «ми дискутували сьогодні з паном президентом – достатньо вільно і… потрібно виключно Сполученим Штатам…». НАТО – не мирна і суто оборонна організація, не політичний союз, а недружня Росії агресивна воєнна структура, яка в своїй стратегії назвала Росію головною загрозою безпеки і противником. І продовжує під цей «акомпанемент накачувати Україну сучасними видами озброєнь,… фінансовими ресурсами для модернізації української армії, направляють воєнних спеціалістів та інструкторів».
Ну, і тут почалося:
- Небажання нинішньої київської влади виконувати Мінські угоди;
-
- Нинішня влада в Києві взялася за демонтаж Мінська;
-
- Немає зрухів по принципових питаннях Конституційних реформах амністії, місцевих виборів, правових аспектів особливого статусу Донбасу;
-
- Не закріплена в українських законах відома «формула Штайнмаєра», як наша поступка Києву. А це позиція нинішнього президента ФРН;
-
- В Україні спостерігаються масові систематичні порушення прав людини, закриваються неугодні ЗМІ та влаштовуються гоніння на політичних опонентів;
-
- Ми готові надати (як одному з таких гонимих) пану Порошенку притулок в Росії, про що (…я ему говорил, что если у него возникнут какие-то сложности в будущем, Россия готова предоставить политическое убежище… Хотя он наделал много ошибок…».
-
- Найбільше турбує Владіміра Владіміровича дискримінація російськомовного населення, «которому отказано в признании ему коренным народом на… его родной земле, так и в использовании родного языка», на що не звертають уваги європейські країни.
-
Все це Макрон пообіцяв Путіну обговорити з президентом Зеленським.
Як завжди, в оцінках месиджів Путіна найважливішими є його емоційна тональність у формуванні своєї позиції, тактика деталей, яка вмонтована в стратегію його схованого за ними рішення і, звичайно, замовчування того, що він буде робити.
ВВП не залишив Макрону жодних шансів на власну позицію. І змусив його сховатися за дипломатичними невизначеностями і дивними еківоками на адресу Москви:
- За останні роки ми збудували «історичний та стратегічний діалог», який дозволить нам знайти «мирний шлях в Європі і шлях стабільності»;
-
- «Ми бачимо, що у вас (вельмишановний Володимир Володимирович!) дуже сильна позиція… у нас різні погляди, потрібно це розуміти і прийняти»;
-
- «Ні Росія, ні європейці не хочуть хаосу та нестабільності в період коли народи та континент так постраждали від пандемії. Всі тягнуться до відновлення і вмиротворення»;
-
- «Президент Володимир Путін сказав, що він готовий іти по цій логіці, щоб була рівновага в ініціативах, разом як і поставити питання про суверенітет і територіальну цілісність України… найближчі дні будуть вирішальними»;
-
- «…ми готові працювати над гарантіями безпеки, побудувати новий порядок безпеки та стабільності в Європі… я кажу не про порушення кордонів, а про принцип територіальної цілісності,… (?)»;
-
- «З приводу нашої можливості дати конкретні гарантії безпеки… для всіх наших європейських братів, але й також дотримуючись прохання гарантій нашого сусіда та друга – Росії..., яка вже давно просить певні гарантії безпеки»;
-
- «Ми європейці – але ми також союзники американців»;
-
- «Наші зусилля в рамках «Нормандського формату» - повністю виконати Мінські угоди і врегулювати конфлікт на Донбасі»;
-
- «Вітаю зусилля президента Зеленського»…, який відкликав для зустрічі Нормандських радників закон, що не відповідав Мінським угодам.
-
Виглядає так, що президент Макрон або: а) мав іншу, більш складну в невідомому напрямку розмову з президентом Путіним в шестигодинному ревю, на шестиметровій дистанції один від одного, але Путін його через відстань не чув і тому говорив про своє; б) або Макрон, як і Даладьє, шукає найменш загрозливих для Франції та ЄС межі поступок Кремлю, використовуючи суверенність та державність України. Наприклад, у вступному слові, як у відповідях журналістам Макрон так і не згадав Крим, хоча Путін у відповіді на запитання, без особливої дипломатії оголосив Крим у присутності поборника міжнародного права невід’ємною частиною Росії і пригрозив США та НАТО у випадку використання силового сценарію з повернення Криму Україні використати ядерну зброю, яка в деяких аспектах є більш просунутою, ніж у США: «А вы хотите воевать с Россией?...», «Вы хотите, чтобы Франция воевала с Россией. Но ведь так оно и будет». І ще. Путін несподівано заявив, що «уже дважды украинские власти пытались решить вопрос Донбасса вооруженным путем. После очередного провала возникли Минские соглашения, подкрепленные резолюцией Совета Безопасности ООН… И кто гарантирует от третьей? ...Я очень благодарен господину президенту за то, что он эти вопросы счел возможным обсуждать сегодня в Москве». Макрон у відповідь несподівано стає професором Сорбонни «Мы с президентом Путиным согласны, Россия – европейская страна. Кто видит Европу должен уметь работать с Россией, найти способы чтобы строить будущее в Европе и с европейцами (за російською стенограмою). Як кажуть, ні слова про колгосп. Тобто про Донбас. І про якісь міфічні україноінопланетні «вооруженные» напади на Донбас.
На пряме запитання французького журналіста президенту Путіну: «Чи ви збираєтесь вторгатися в Україну?» ВВП так і не відповів, але натякнув, що якщо Україна і НАТО не капітулюють, то все може бути.
Не зрозуміло, з якою повісткою президент Макрон приїхав до Путіна, він буде захищати Україну її суверенітет і відновлення її територіальної цілісності, Західну цивілізацію від гібридного нападу на неї вже об’єднаних диктаторів нової антицивілізаційної осі Москва-Пекін, чи він, як і Ніколя Саркозі 2008, року шукає способу взаконити втрату України воєнною агресією Росії значної частини своєї території, перетворивши її у васала Москви. Очевидно, що рано чи пізно доведеться визначатися з якоюсь однією лінією поведінки в Парижі та Берліні які намагаються втекти від реальності та врятувати лише себе. Макрон, котрий раніше підносив патрони Москві, сказавши про «смерть мозку НАТО», проводячи абсолютно нереалістичну, утопічну політику по створенню європейської системи безпеки якихось об’єднаних європейських збройних сил, не став, чомусь, рішуче на захист принципів і цінностей НАТО, які є ідентичними цінностям західної цивілізації, весь час пасуючи перед Путіним і називаючи протидію НАТО, тероризму, геноцидам, придушенню малих народів, руйнування суверенітетів і протидію воєнним диктатурам як «травми», які були нанесені та які треба ніби зараз лікувати. За участю Росії. По суті, це і є лінія на розкіл Заходу, яка є воєнно-політичною стратегією Владіміра Путіна. Тепер до неї приєднався й Китай і не тільки, спільною заявою в Пекіні двох лідерів. Водночас, про що Макрону обов’язково доповіли, представник Піднебесної в ЄС виступив із жорсткою заявою проти НАТО, як конфронтаційного альянсу, розширення якого стає глобальною небезпекою, синхронізовано із прес-конференцією Путіна. Макрон, як і канцлер Олаф Шольц, прекрасно розуміють, що створення нової осі посилює, робить непередбачуваною, міжнародну нестабільність і реально призводить до формування двох глобальних полярних суперконфліктів: демократій на чолі із Західним альянсом і політико-воєнних диктатур на чолі з Москвою, які здатні швидко зруйнувати не тільки міжнародне право та усталений світопорядок, але й цивілізаційний прогрес, заснований на правах і свободах народів, плюралізмі демократій і ліберальних економіках. Саме тут відкриті та чесні змагання, захищені розумними правилами, з системами стримувань та противаг, вільною журналістикою, ритмічною зміною влад і політичних гравців, системою свободних виборів, змагальністю та конкуренцією на захищених від монополізму та справедливим судом ринках, й можна очікувати нового мирного майбутнього людства. В іншому випадку ніхто не знає, коли Владімір Путін може почати превентивну ядерну війну за цілі, які живуть тільки в його голові, як і Північна Корея – розстріляти свою південну сестру або нанести ядерний удар по Окінаві, Австралії або навіть США. Президент Макрон ні слова не сказав про енергетичну блокаду Росією України і не згадав Північний потік – 2 як зброю, направлену вже проти Європи. Він не міг не знати, що у цей час президент Байден, після зустрічі із неговірким канцлером ФРН заявив, що у випадку нападу Росії на Україну «Північний потік – 2 перестане існувати». Як і не згадав нарощування гібридної війни Росією в Україні. Але звернув увагу, називаючи президента України по імені й прізвищу, що Володимир Путін уникав нагадати всім, що він пам’ятає прізвище Зеленський. Називаючи його «действующий президент», «нынешняя власть» (дистанціюючи від нього Порошенка, якого він згадував з певним пієтетом).
Це поганий симптом. Він так ні разу і не назвав по прізвищу та імені Олексія Навального, запроторивши його, швидше за все, до довічної тюремної каторги.
Володимир Зеленський, найшвидше, свідомо відмовився прийняти міністра МЗС Анналену Бербок у зв’язку з промосковською позицією німецького уряду відмовити Україні у воєнній допомозі. Точніше обмеживши її простим польовим шпиталем і 5-ма тисячами шоломів. Німці забули, що у Другій Світовій війні від рук інших німців загинуло 10 мільйонів українців, найбільше серед всіх інших жертв нацистів. Вони не пам’ятають, що в Україні було створено 22 концтабори для військовополонених солдат і офіцерів та цивільного населення, в яких «айнзацкоманда С» розстріляла від 50 до 100 тис. бранців. Варто їм нагадати, що на примусові рабські роботи в Німеччину було вивезено 2,5 млн українців, з яких загинуло до 500 тис. людей в нелюдських умовах їх експлуатації. І що Україна втратила не тільки велику кількість населення, яку змогла відновити у 1962 році, але й від 40 до 50% всього економічного потенціалу, що залишилося глибокими шрамами на історії її народу. Німці мають знати, що масові вбивства українців іншими німцями відбулися після спровокованого Сталіним голодомору-геноциду, який вбив 8 млн найкращих українців, доповнивши ці масові пекельні жертви репресіями 36-38 років. Українці билися в загонах УПА до 1960 року. Одинокі, але віддані бажанню мати свою незалежну державу. Їх багато разів зраджували, покидали, залишали віч-на-віч з ордою, але український народ виживав, одужував, брався за плуг і меч. Намагаючись не звертати уваги, що він в черговий раз став, або може стати жертвою, егоїзму, користолюбства, амбіцій і втрати морального компаса тих, хто називав себе і хоче називати Великими Європейськими Лідерами.
