Донбас і реальність Афганістану

Таліби –  Forever. Їх стрімке торнадо вдарило по всьому Афганістану, залишивши під контролем уряду всього 15-20% території. Кандагар, де 30 студентів створили Талібан, ось-ось впаде. На черзі Кабул. У 2014 ІДІЛ в Іраку намагався захопити Багдад. Врятували його не американці, французи чи німці. Іран, Сирія, «сауди», разом з курдами, не допустили створення Халіфату в центрі імамітів, захищаючих могилу наступника пророка Мухамеда Алі ібн Абуталіба. З генетичного дерева Адама-Ноя-Авраама (Нуха-Ібрахіма). 

Захистити Кабул нікому. Корумпований уряд, деморалізована армія, несподівана втеча американців та їхніх союзників. 75 тисяч войовничих пуштунів сунітів, ефективно нав’язуючи тактику жорстких бойових зіткнень і стратегію одночасних атак по всій території Афганістану, надто швидко знищують бойові спроможності 300 тисячних регулярних офіційних військ афганського уряду, аби не визнати, що перемога талібів вже неминуча. У них потужний союзник – Пакистан. Ідея талібану побудувати в Афганістані Ісламський Емірат поки що нічим не відрізняється від проваленої ідеї Халіфату, теократичної ісламської держави, створеної пророком Мухаммедом.  

   Президент Байден, на прес-конференції, незграбно виправдовуючи таємничо-швидкий вивід американських військ з Афганістану, виглядав слабо та непереконливо. Поразка Америки. Чутлива. Друга після В’єтнаму. Депресія ще попереду. Ще більш нервово, аніж на прес-конференції після саміту з Путіним в Женеві. Багато пояснень і виправдовувань. І мало адреналіну та впевненості. Трамп кинув виклик силою, Байден задкує і пропонує США перезавантаження м’якою дипломатією з Китаєм, Росією, Іраном. Америка відступає. Тепер – Афганістан. 

У президента Байдена було три можливих сценарії. Перший – воювати в повітрі, використовуючи афганську армію для наземних операцій. Зачистки. Як Кремль в Сирії. Але бунтували, вічно невдоволені війною, союзники. А Трамп ще й запустив вірус безнадійності Афганістану для національних інтересів США. Другий – заплатити гроші підрядникам. Тобто ПВК. Не тільки американським. Але й, було би непогано, українським, якби Семенченка не посадили у слідчий ізолятор. Це новий тип війни, яка набирає оберти, коли за межами держави воюють підрядники. В основному за гроші інвесторів. Байден обрав третій – піти. Тихо. Не грюкнувши дверима. Афганістан стрімко скотиться на 1,5 тисячі років назад після його цивілізаційного спустошення монголами, які перетворили його в суцільну пустелю.  

   Це далеко не перший урок для України. Віра Вашингтону, як і колективному Заходу з німецько-французьким лідерством, поволі згасає. Геополітика, якщо думати зовсім тверезо, тримається тепер на сполуці із сили і крові. Мирні переговори з бойовиками, закамуфльовані у Мінсько-Нормандський формат, годують тільки силу терористичних утворень, які вперто Києвом такими не визнаються законом. Мирний процес якоїсь фантазійної реінтеграції Донбасу, його казкової деокупації разом з поверненням Криму через науково-практичну конференцію «Кримська платформа», має наштовхнутися на реальність Афганістану. Перемагає той, хто послідовно і вміло використовує силу і не боїться крові. 

 Але виправдаємо президента Байдена. Він залишає тему розширення Ісламського Емірату Росії. До цього часу США, за свої гроші і життя американців, забезпечували охорону і безпеку азійських країн колишнього СРСР: Таджикистаном, Туркменістаном і Узбекистаном. Попри клятви катарських талібів в Москві Лаврову про недоторканність цих кордонів і ліквідацію наркотрафіків, вірити цьому однаково, як мирним переговорам з ОРДЛО. По-перше, талібан не вважає легітимними кордонами з цими республіками. По-друге – після пуштунів, домінуючою спільнотою в Афганістані є таджики чисельністю близько 10 мільйонів. Приблизно стільки ж їх проживає в Таджикистані. Трохи менше в Афганістані проживає туркменів з узбеками. Тому у талібана є тверда місія поширити Ісламський Емірат на територію цих республік, які являють собою надзвичайно бідні, корумповані та слабкі східні деспотії - султанати. Навіть, якщо таліби пуштуни цього не захочуть робити, то будуть змушені під тиском своїх внутрішніх союзників, не менш радикальних ісламістів. По-третє, наркоіндустрія дає талібам біля 70% грошової маси на закупку зброї і фінансування ісламських радикальних рухів. По-четверте, Росія може бути неминуче втягнута, як лідер ОДКБ, у бойові дії із бойовиками, які за 20 років війни з комуністами та імперіалістами виявились непереможними. При цьому, війна для Росії може виявитись фатальною. За Ісламським Еміратом Афганістану буде стояти ядерний Пакистан. Тоді, від 201 дивізії в Таджикистані мало що може залишитись, оскільки використовувати свою авіацію та «Іскандери», як це було в Сирії, Москва не наважиться. І не зможе. Як це й показав Нагірний Карабах, коли Кремль не наважився використати свою воєнну базу для підтримки Вірменії, остерігаючись пари турецьких F-16 дислокованих в Баку. 

Україна може отримати у цьому випадку додатковий шанс. Якщо Росія буде втягнута в «Новий Афган», але вже на підмандатній території, Київ зможе діяти більш рішуче і змінити стратегію. Вийти на прямий переговірний процес з Кремлем при посередництві групи західних лідерів (навіть відставних), вийшовши із Мінського процесу, як загрозливого національній безпеці України і стратегії її державності, поставивши питання про повернення територій разом з компенсаціями та притягнення до міжнародної відповідальності тих росіян, які відповідальні за воєнні злочини та проти людства. Офісу глави держави варто зрозуміти, що чим довше ми продовжуємо переговори з бойовиками в будь-якій формі легітимної внутрішньої дипломатії (мінського-норманського формату і ТКГ), ховаючись за гібридністю процесу і вимушено займаючись пропагандою, натомість реальній інформації та оцінці ситуації, тим більше міжнародної легітимності ми надаємо окупаційним адміністраціям ДНР/ЛНР та їх політико-громадським утворенням. Треба також розуміти, що з територій ОРДЛО з українцями все більше воюють російських громадян, яких Кремль готовий завжди використати. Або для захисту своїми збройними регулярними силами, згідно Стратегії нацбезпеки, або, в будь-який час, ввести на рішення референдуму в ОРДЛО російсько-білоруських миротворців по всій лінії розмежування. Аж до адмінкордону з Кримом. Україна має повне право заморозити цей конфлікт, не втрачаючи політико-юридичних прав на повернення цих територій, постановивши рішення про введення міжнародних миротворців з української сторони. По лінії розмежування на власній суверенній землі. Під егідою ООН або з її згоди. Формати можуть бути різні. Як і спосіб фінансування миротворчого контингенту. Це дасть можливість вивести українські ЗСУ з окопів, провести реальні реформи, включаючи основну – Міноборони і Генштабу, докорінно змінивши управління військами та їх бойові тактичні здатності.

Нам вкрай потрібні дієві союзники. Найголовніший Вашингтон. Після саміту Байдена з Путіним в Женеві є відчуття, що інтерес до України тримається лише на інерції. Пасивні заяви, тривіальні рекомендації боротися з корупцією і навести лад в корпоративному управлінні, ніякове задкування щодо ПДЧ в НАТО і кивання на конфлікт з союзниками, створення групи по пошуку моделі пом’якшення санкцій, якесь розчинення, розмиття двопалатного консенсусу у підтримці Києва через введення більш жорстких санкцій за продовження окупації України Москвою, відсутність жорстких вимог і заяв президента Байдена щодо принципового захисту суверенітету України. Й важко зрозуміти – ми жертва геополітики, чи «афганського синдрому»: Україна нездатна бути більше аніж failed state. Захід прикінцево визначився, що Афганістан не може бути сучасною державою і здатен існувати тільки в середньовіччі. Тому, відмовився від нього, вклавши в «нікуди» близько 2 трильйонів доларів. Тепер українцям треба довести, що вони можуть не тільки втримати свою державність, але й побудувати її в моделі Західного дизайну. Хоча би тому, що Путін, після «вузької» розмови з Байденом, особисто безперервно атакує Україну, відмовляючи українцям їх історичній ідентичності, називаючи їх єдиним російським народом, а Україну – недодержавою. Держдеп тримає трьох чи шестимісячне мовчання на самовиправлення господаря Кремля. Як Влада ІІІ – Дракули.

У президента Байдена своя гра. Він шукає стратегію не допустити створення двополярного світу на чолі з Китаєм і Росією. Владімір Путін вже 20 років намагається знайти противагу США в глобальній гегемонії. Сі Цзіньпінь заявив про цивілізаційний вихід Китаю із стратегії внутрішньої імперії Ден Сяопіна - максимального використання країн з будь-якою ідеологією для швидких реформ Піднебесної, у новій зовнішній експансії: «один шлях один пояс». Як способу новітнього розвитку та існування в конкуренції і витіснення вестернізації США. Байдену потрібні союзники, особливо друга ядерна Москва. Бо  євросоюзники вже ледве не приєднались до нового Шовкового китайського шляху, одночасно з пошуками християнської формули прощення Росії: підставити ще одну щоку. На це накладається також все ще мутна історія із американськими виборами, та можливим втручанням в них Українців. Тому візит Володимира Зеленського у Вашингтон, хоча із окресленими, далекими від виживання української державності, рамками Держсекретарем Блінкіним має принципово  важливе значення. Перемогти в голові президента Байдена Владіміра Путіна. Може навіть зняти порчу, яку Путін насилає на всіх з ким він зустрічається або танцює.

Не менш важлива проблема – Євросоюз. Він розколотий і корумпований Путіним. Його лідери масово йдуть до нього працювати на високі посади. Діючі його поводирі, в Берліні і Парижі, шукають будь-які способи легітимізації глави Росії.  В обмін на дивіденди і ресурси. Меркель вперто не бачить реальної картини української драми, безапеляційно і контрпродуктивно добудовуючи Північний потік 2 й ще більше розколюючи Євросоюз та позбавляючи Україну останнього і єдиного  геополітичного важеля. Макрон теж хоче повної легітимізації Путіна через прямий саміт від імені Євроунії. Можливо обмін на чергові «Містралі». Як це було після війни з Грузією. Це живить проросійські рухи в Європі, щедро оплачувані Газпромом. Не дивлячись на кіберінформаційну та пряму диверсійну війну, яку Росія тільки нарощує, ламаючи, розколюючи і дискредитуючи Захід. 

Прийшов час збирати розкидане каміння. Можливо, хоч спробувати кинути одним із них у нашого заклятого ворога і супостата.